Підзвітність щодо зниклих безвісти є частиною глобальних зусиль з припинення насильства щодо жінок

Гаага, 25 листопада 2022 р.: Підзвітність щодо зниклих безвісти, у тому числі жертв насильницьких зникнень, є невід’ємною частиною глобальних зусиль із припинення насильства щодо жінок і захисту прав людини і основоположних свобод, сказала Кетрін Бомбергер, Генеральна директорка Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти (МКЗБ) сьогодні. Пані Бомбергер зробила заяву з нагоди Міжнародного дня боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок, який знаменує початок «16 днів активізму проти гендерно обумовленого насильства», глобальної кампанії ООН, яка триває до Дня прав людини 10 грудня.

«Під час конфлікту більшість тих, хто зникає безвісти, — чоловіки, а це означає, що жінки, які вижили, змушені вирішувати юридичні, соціальні та політичні проблеми, часто стикаючись з глибоко вкоріненими упередженнями», — сказала пані Бомбергер. «У той же час жінки стають особливими мішенями торговців людьми та зазнають дискримінації в інших контекстах проблеми зниклих безвісти: наприклад, на Заході зникнення чорних жінок, жінок із спільнот мігрантів, жінок з меншин і корінних громад часто не розслідуються ретельно або своєчасно».

Пані Бомбергер додала: «Вкрай важливо, щоб питання зниклих безвісти залишалося  пріоритетним . Гендерний аспект зникнень не можна ігнорувати».

У всьому світі жінки зазвичай відіграють провідну роль в об’єднаннях сімей зниклих безвісти, які проводять кампанії за права тих, хто вижив. Напередодні Дня прав людини МКЗБ запросила жінок із регіонів, де працюють програми Комісії, зокрема Західних Балкан, Мексики, Сирії та України, розповісти про свій досвід.

«Тільки жінки, які були на моєму місці та пережили зникнення свого чоловіка, зрозуміють, через що ми пройшли», — сказала Джеміле Моріна, чий чоловік Халіт зник безвісти під час конфлікту в Косово в 1999 році. «Жінки, як я, які втратили чоловіків під час і після війни зіткнулися з величезним болем, презирством, нерозумінням, духовним занедбанням і травмами внаслідок застарілої, патріархальної суспільної моралі та нетолерантних традицій». Вона наголосила на необхідності солідарності між жінками та родинами зниклих безвісти: «Зв’язок і співпраця між жінками, які постраждали протягом війни, зробили їх сильнішими та помітнішими на їхньому шляху, для них самих і, особливо, для їхніх дітей».

Заступниця голови Жіночого ветеранського руху в Україні Катерина Приймак зазначила: «Ми вважаємо за потрібне і важливе розповідати рідним і близьким, як вести облік, як шукати тих, хто перебуває в полоні, як вимагати внесення їх до списків обміну (полоненими), як привернути увагу до умов утримання жінок-військовополонених».

Ізабель Рівера, чия донька Гвадалупе Джасмін зникла безвісти в 2010 році в мексиканському штаті Нуево-Леон, 11 років активно співпрацювала з колективом сімей зниклих безвісти AMORES. Вона пояснила, що втратила роботу, тому що присвятила свій час догляду за онукою, розшукуючи свою доньку. «Ви не можете забути,— сказала вона,— але важливо зберігати віру в Бога та надію знайти її. Важливо навчитися жити з болем. . . і бути сильною та продовжувати пошуки».

Бранкіца Антіч, чий чоловік Златко зник безвісти під час конфлікту в Косово в 1999 році, сказала, що «ніколи не припиняла сподіватися, що ми повернемо його живим його дітям, мені, його матері та брату. Паралельно з пошуком інформації тривала боротьба за виживання». Бранкіца Антіч бере активну участь у роботі об’єднання сімей зниклих безвісти. «Довіра сімей, яких я представляю, дає мені додаткові сили продовжувати, стежити за процесом пошуку зниклих безвісти та надавати свою підтримку, наскільки це можливо. За ці роки я зустріла багато жінок з такою ж долею, як і моя. Кожна із них пережила і переживає травму, намагаючись зберегти гідність вірної дружини, яка взяла на себе роль глави родини та піклування про дітей».

Лаялі Абу Хамзе з Сирії, яка сама була жертвою ув’язнення без зв’язку з зовнішнім світом в Алеппо, сказала, що затримані жінки стикаються з особливими проблемами, зокрема з тим, як їх сприймає суспільство після звільнення. «Мене випустили з в’язниці і одночасно звільнили з роботи. Я любила свою роботу, і це завдало мені болю. Я постійно запитувала себе: арешт був джерелом гордості чи сорому? Але я пишаюся тим, що мене викрали за віру в певну справу, і багато людей загинули мученицькою смертю за цю справу».

Созан Хайдар Сааед, яка була викрадена Ісламською державою у 2014 році в Іраку разом із членами своєї родини, не змогла дізнатися про долю свого батька та трьох сестер. Після звільнення їй довелося жити в дуже тяжких умовах. «Ми живемо в наметі, який не захищає ні від спеки влітку, ні від морозу взимку. Нещодавно ми знайшли будинок, але він дуже далеко від школи. Сьогодні я йшла до школи під дощем, а коли прийшла, була вся брудна. Я бачила багато страждань, але я не здалася. Усі, хто вижив, стикаються з тими самими стражданнями та тими ж викликами. Я хочу продовжити навчання і знаю, що в майбутньому для мене є можливості».

Про МКЗБ

МКЗБ – це договірна міжурядова організація зі штаб-квартирою в Гаазі, Нідерландах. Її мандат полягає в тому, щоб забезпечити співпрацю урядів та інших відповідальних інституцій у пошуку осіб, зниклих безвісти внаслідок конфлікту, порушень прав людини, катастроф, організованої злочинності, нелегальної міграції та інших причин, і допомогти їм у цьому. Це єдина міжнародна організація, яка займається виключно проблемою зниклих безвісти.